Куди втікає любов? - запитало маленьке щастя у свого батька.
- Вона помирає, - відповів батько. Люди, не бережуть те, що мають. Просто не вміють любити!

Маленьке щастя задумалося: Ось виросту великим і стану допомагати людям! Йшли роки. Щастя підросло і стало великим. Воно пам'ятало про свою обіцянку і щодуху прагнуло допомагати людям, але люди його не чули. І поступово Щастя з великого почало перетворюватися на маленьке і чахле. Воно дуже злякалося, як би зовсім не зникнути, і відправилося в далеку дорогу, щоб знайти ліки від своєї недуги.

Довго чи не зовсім йшло Щастя, невідомо, не зустрічаючи нікого на своєму шляху, відомо що стало йому зовсім погано. І зупинилося воно відпочити. Вибрало крилате дерево і прилягло. Лише задрімало, як почуло кроки, що наближаються.
Розплющило очі і бачить: іде по лісу дряхла стара вся в лахмітті, боса і з палицею бабуся. Кинулося щастя до неї:
- Сідайте. Ви, напевно, втомилися. Вам потрібно відпочити і підкріпитися.
У старенької підкосилися ноги, і вона буквально звалилася в траву. Трохи відпочивши, мандрівниця розповіла Щастю свою історію:
- Образливо, коли тебе вважають такими дряхлими, адже я така ще молода, і звуть мене Любов!
- Так це Ви Любов?! здивувалося Щастя. Але мені говорили що любов це найпрекрасніше з того, що є на світі!
Любов уважно поглянула на нього і запитала:
- А тебе як звуть?
- Щастя.
- От як? Мені теж говорили, що Щастя має бути прекрасним. І з цими словами вона дістала зі свого лахміття дзеркало.
Щастя, поглянувши на своє віддзеркалення і голосно заплакало. Любов підсіла до нього і ніжно обійняла рукою.
- Що ж з нами зробили ці злі люди і доля? - схлипувало Щастя.
- Нічого, - говорила Любов, - Якщо ми будемо разом і почнемо піклуватися один про одного, то швидко станемо молодими і прекрасними.

І ось під тим крислатим деревом Любов і Щастя уклали свій союз ніколи не розлучатися. З тих пір, якщо з чийогось життя іде Любов, разом з нею іде і Щастя, окремо їх не буває. А люди до сих пір зрозуміти цього не можуть. :(....