Lovely site <3

Вечность

Zirka — Sat, 11 Jun 2011 10:58:19 GMT

Вечерний сумрак лег на землю
Уснули мрачные дома
И ходит вечность серой тенью
Опять одна всегда одна

Ей не найти теперь покоя
Облачена во вечный мрак
Она не встретится с любовью
Проклятый мир решил вот так

Судьбе дано такое право
Решать что лучше для других
И жизнь как пьеса крики «Браво!»
На сцене путь печальный их

Но вечность ждет, надеясь все же
Что может быть когда-нибудь
Рассвет закатом станет тоже
Судьба изменит пьесы суть

Умолкнет музыка печали
Вновь заиграет жизни звон
И то чего они так ждали
Прольется солнечным дождем

Дощ...

Zirka — Thu, 20 Jan 2011 08:53:34 GMT

Жовте листя кружляло в повітрі і лягало під ноги вкриваючи землю м’якою ковдрою. В парку було порожньо. І лише де-не-де пропливали сірі силуети людей.
Він блукав парком не розуміючи чому … Чому незважаючи ні на що він продовжує чекати… Адже здоровий глузд підказував, що все давно закінчилось і його надії марні, а серце кричало не зупиняйся…
Він жодного разу вжитті не відчував себе настільки порожнім. Йому здавалося, що він повітряна кулька… кулька всередині якої лише пустота… там немає нічого. Наче хтось випив сю його кров… вигріб всю середину настільки, що залишилася лише напівпрозора шкіра якою обтягнутий вакуум. Всередині навіть не залишилося повітря… І от він летить і всі дивляться на нього і дивуються…хто б міг відпустити таку красиву кульку… Людям байдуже, що він не хоче літати, що він хоче спуститися на землю… хоче повернути своє єство… своє життя… їм на все наплювати. А він все вище і вище підіймається в небо, все далі й далі віддаляється від життя… Йому боляче… Всесвіт тисне на нього… хоче розчавити його але вакуум не дозволяє… Від цього тиску створюється враження, що в нього незабаром лусне голова і він стрімголов помчиться вперед аж поки повітря повністю не заповнить оболонку…
Це відчуття переслідувало його з тих пір як він втратив сенс свого життя… Він почав сторонитися людей і наче божевільний бродив парком незважаючи на час доби погоду та пору року… Він ні на мить не покидав парк боячись втратити ту останню соломинку, яка тримала його тут… в цьому житті…
Цей день нічим не відрізнявся від інших… зранку наче проклятий лив дощ. Дощ… Після такого довгого очікування він зненавидів дощ, хоча ні… він чекав на цей дощ адже це була ще одна, мабуть, як йому тоді видавалося, остання можливість зустріти свого «ангела»… Дні вже давно перетворилися в тижні, а тижні тягнулися місяцями але він терпеливо чекав на неї… Він знав, що «ангел» повернеться до нього разом з дощем…
На цей раз він твердо вирішив, що, якщо до заходу сонця нічого не відбудеться він здійснить те, що мав зробити ще два роки тому… Він втомився чекати… Все це видавалося безглуздям… Час невпинно летів… Він сидів на лавочці виводячи паличкою на землі слова, які ножами впивалися в його серце… «Пробач… Я не дочекався…».
Дощ вже давно припинився і багряний захід сонця знаменував закінчення всіх мук… Він вже був готовий натиснути на спусковий гачок коли раптом, щось до болю знайоме промайнуло між деревами. Щось своє, щось рідне. Вона була дуже схожа на його ангела. Та ж мила усмішка, русе аж до сивини волосся і ті ж зелені з бісиками очі. Тепер він не міг зробити ту ж помилку. Тепер він її не відпустить! Він підбіг ближче до неї і крикнув:
− Агов, ангеле, а де ж дощ?
Дівчина завмерла адже крім неї на цій стежині нікого не було.
– Дощ? Який дощ? – запитала вона здивованим голосом.
– Ну ти ж любиш дощ? – сказав він і сльози перлинками заблищали в його очах
– А звідки ти знаєш? – запитала дівчина усміхаючись і в її очах промайнули вогники
– Я все про тебе знаю – сказав він – нарешті ти повернулася, чому ти так довго не приходила я ж так чекав на тебе…
–?- дівчина дивилася на нього здивованими очима…
– Ти мабуть думаєш що я божевільний. Але це не так. Я просто до нестями тебе кохаю. Я дуже довго чекав на цю зустріч.
Дівчина не зовсім розуміла що відбувається але від нього віяло таким теплом і любов’ю, що вона не змогла просто розвернутися і піти. Вона з завмерлим серцем дивилася в його очі… Очі сповнені щастям та коханням…На неї ще ніхто й ніколи так не дивився… Дівчина відчувала, що боятися його непотрібно тому вирішила прогулятися парком разом з ним… Їй було цікаво дізнатися більше про такого дивного але дуже милого хлопця. Вони прогулювалися парком і він розповідав «ангелу з бісиками в очах» свою історію. Її ще ніхто не чув. Вона була першою.
«Одного дня ми просто зустрілись. На землю болюче і рвучко падав дощ. Я проходив повз в буденній заклопотаності і випадково доторкнувся до її руки, і неначе розряд в тисячі вольт пройшов крізь наші тіла. Ми не знали що відбувається, ми більше не помічали капель, які безжально знущалися з наших щік. Вже тоді ми знали, що не зможемо жити один без одного. Дощ навіки поєднав наші серця.
Час минав. Ніхто з друзів не вірив що ми зможемо бути разом. Всі казали що ми різні, що не підходимо один одному, що у нас нічого не вийде. Але наперекір всім наше кохання тільки зростало.
Ми гуляли парком, ловили лапаті сніжинки і мріяли, як найближчі сто років проведемо разом. Ми спланували все… Як одружимося, як будемо жити разом, які в нас будуть діти. Як ми, в старості, будемо сидіти біля каміна, дивитися як палахкотить вогонь в наших очах, адже він так і не згас. Хоча й загорівся під дощем………. Сніжинки застрягали в її волоссі я ніжно обіймав її і кричав на весь світ «Навіть не надійтеся, я вам її не віддам». Ми були разом.
Весна не забарилася. За вікном вже розпускалися дерева, земля вкривалася зеленим покривалом, птахи виспівували пісень… Палюче сонце зігрівало тіло але не душу. Я не зміг, не зміг вберегти її і жорстокий світ зробив свій крок. Я зненавидів дощ, зненавидів осінь і навіть зиму бо тоді я був щасливий. В мене забрали все: моє сонце, моє повітря, моє життя. Я не міг її відпустити. Не міг просто викинути на вітер половину свого життя. Але я був не в силі щось змінити.
Проходив день за днем. Я хотів втопити горе в пляшці, але біль не стихала.
За пів року я вперше наважився доторкнутися до її речей… Я все залишав без змін; ніби надіявся, що невпинний час зупиниться, повернеться назад, що знову все буде добре. Я проклинав той день коли зустрів її, проклинав той дощ, і те відчуття ніби стум біжить по тілу. А потім, падав на коліна перед її речами і просив пробачення. Просив щоб вона повернулася. Але вона не могла.
…І от я вперше взяв в руки її зошит з віршами. Там на папері пропливало все наше життя. За декілька днів до смерті вона зробила останній запис…

Одного разу я помру.
Помру… І мабуть зависну десь між небом і землею –
Бо не зможу залишити тебе одного.
Я знаю, ми обіцяли прожити разом найближчі 90 років…
Так вийшло.
Я буду приходити ангелом в твої сни,
Буду сидіти і дивитися як ти солодко спиш,
Як ніжно твої руки обіймають подушку,
Яке миле твоє обличчя незаплямоване буденністю…
Буду дивитися як ти поринаєш у сни,
Як шукаєш мене там і не знаходиш
Бо я тут! Сиджу ангелом на твоєму плечі
І оберігаю твій сон,
Щоб ніхто не зміг турбувати найдорожчу мені людину.
А ти, не бійся прокидатися зранку я не зникну,
А, просто, з ангела перетворюся на звичайну пересічну людину
І знову буду поряд…
Знову буду милуватися тобою…
Але вже серйозним, сповненим бажань, замученим життям.
А вночі, ще раз прийду до тебе ангелом,
Огорну білосніжними крилами
І вже ніколи не зможу відпустити…
І тоді, мене не приймуть в рай…
Зникне ця болюча невагомість і я знову буду з тобою…
Я спущуся на землю з осіннім дощем
і назавжди залишуся поруч –
Бо десь там, моє місце вже буде зайняте…

…Я тримав цей клаптик паперу в своїх блідих кістлявих руках і сльози дощем падали на землю. Я зрозумів, що вона завжди була поряд, що вона ніколи не покидала мене, а завжди оберігала.
Я перестав мріяти, перестав загадувати в майбутнє, планувати. Єдине що мені залишалося – гуляти парком під дощем, жити минулим згадуючи все до найменшої дрібниці і надіятись. Надіятись на те, що вона мене не обманула і мої чекання не марні. Адже, якби не той клаптик паперу, я вже давно б покінчив з життям. Але вона ніколи мене не обманювала і я продовжував чекати.
Друзі давно вже вирішили що я збожеволів. Вони казали що її не повернеш, що вона мертва. Ми припинили спілкуватися. Я залишився на одинці зі своїми сподіваннями. Але я ні на мить не припиняв чекати. І от сьогодні коли я більше не мав сили чекати ми зустрілися. Всі її слова набули сенсу.»
Вони сиділи на тій же лавочці де кілька годин тому він виводив такі болючі слова… Дівчина слухала його історію… З одного боку її захоплювало, що існує таке кохання… справжнє… вірне… не заплямоване буденністю… а з іншого її бентежило те, що історія була більше схожа на казку ніж на реальність… В середині боролося два почуття… Віра і страх… А може це обман… Чиясь безглузда витівка… Або ж взагалі її хочуть в щось втягнути … і чому саме вона…
Вона вирішила, що краще піти… Піти і забути про все це… Навіщо давати йому марні надії… Він не розумів чому… Він щойно знайшов її і вона знову зникає…Він хотів провести її додому але вона не дозволила.
- Мені шкода… Дійсно шкода… Але… Я не твій «ангел»…. Я не зможу бути з тобою… тому, що тобі потрібна не я, а твоя втрачена дівчина…
Підводячись з лавочки і ідучи в темноту їй, чомусь, було дуже боляче… Вона не знала як зовсім чужа людина могла викликати в неї такі сильні та незрозумілі почуття…
Хлопець не тямив себе від відчаю і коли її силует остаточно зник в темноті пустої вулички парку він крикнув:
- Тепер я знаю, що цей запис правда… я буду чекати тебе на цій лавочці поки ти не зрозумієш і не повернешся сюди… Тепер я тебе дочекаюся…
Цієї ночі дівчина не змогла заснути. Вона все думала про Нього, про його історію… ЇЇ бентежило те, що він обрав її, що вона мала б прожити чуже життя… життя яке їй не належить… Але, щось у середині неї кричало що це неправда… що його почуття справжні і адресовані саме їй… Щось тягнуло її в парк наче магнітом і всі докази самій собі, що вона не хоче бути маріонеткою, що вона не його ангел, не допомагали… Їй здавалося, що вона вже чула цю історію… Навіть більше, що вона сама була частиною цієї історії… Та чи був це колись побачений сон, чи спогади з минулого життя вона не знала… На світанку вона стрімголов бігла в парк не знаючи чи він ще там … чи чекає він на неї…
Лавочка була порожньою… І лише на землі паличкою було виведено «Ти не вона… Але зустрівши тебе я ожив… Вперше за два роки». Дівчина впала на коліна перед надписом і розплакалася…Невже не встигла… Невже все марно… Невже вона щойно зустрівши втратила його… А він стояв позаду неї з білою лілією в руках і по його щоках текли сльози щастя…

Про колишнє кохання

Angel_Oleg — Wed, 10 Nov 2010 16:29:54 GMT

Я тебе кохаю
Жаль, что ти не прочитаешь цей лист, а прочитав, не незрозумієш,що писав для тебе, що та людина яку люблю – це ти.Але ти не така… Я тебе люблю,незнаю як так вийшло,я старався в глибині душі цього не робити,не закохуватися в тебе тому що, я відчував що так і буде,що ти і так відштовхуватимеш мене від себе,я старався відводити від тебе погляд,але це не помогло.І не важно, скільки продовжиться це відчуття .Воно іскренее, ніжне і недивлячи на то, що моя любов не взаємна,я тобі вдячний за дні прожиті надією(((.
Якби я не любив, я б не жив. Ти увійшла до мого життя і несподівано і стала в нім головною дійовою особою, сенсом життя. Ти потрібна мені,ти, ти!І лиш ти. Мені дороге саме відчуття того, що Ти є на світі. Ти - в цьому світі, а значить, не так далеко ти від мене. Достатньо одного погляду в очі, щоб зберегти любов на все життя, пронести його через свою долю і прийняти як належне щастя або горе.
Я не вимагаю від тебе любові, взаємності, я люблю мовчки, складаючи прози, захоплюючись тобою і сумуючи ночами. Любов прекрасна сама по собі, і тяжко якщо вона не взаємна. Люблю і не чекаю відповіді на свої відчуття! Любити - це дар. Безцінний дар!
Що залишається у нас після гіркоти втрати? Спогади, книги, діти любові, листи від Неї, завтрашній день і промінь світла, краєчок тьми, крапля дощу, промінь сонця, запах вітру, що прийшли з Нею. Іноді надія... іскриться.(((
І мрія. А душа зберігає залишки щастя. Щастя і любові. Безмовною. Так навіть краще.
Пам'ятай мої слова
Так, в моїй скарбничці щасливих митей дуже мало , проведених з тобою. Шкода. Цей спогад мені б вистачило на все життя. Ніщо не вічне. Дивно, як швидко ми всі забуваємо. Пройдуть місяці і твій образ розпливатиметься в моїй свідомості, я не зможу пригадати твій погляд, усмішку... Все те, чим колись ним жив. Я забуду тебе, але пам'ятатиму свою любов.
Зараз мені дуже важко. Не із-за нещасної любові, навпаки, любов зігріває мене в ці гіркі, нещасні, безглуздо важкі дні. Безтурботне щастя лопнуло, немов мильний міхур. Звичний світ звалився, розламався навпіл. Причина не в тобі. Ти така як є . Ти даруєш мені Щастя. Як це здорово - дарувати комусь щастя, упевненість в завтрашньому дні, сенс життя, існування. Ти несеш світло і тепло в мою темну, грішну душу.
Я не знаю, навіщо я пишу, кому це потрібно. Мої прози потрібні мені, щоб любити. А люблю я, щоб жити. І вижити. Ось і говорите потім, що любов зраджує. Любов залишається в серці навік. Мені допомогло вижити тільки це. Я люблю. А кому це потрібно? Потрібно мені. Для чого? Для того, щоб жити. А жити для того, щоб любити... Господи! Чому любов застає нас в такій буденній обстановці, коли за спиною зростають крила, коли хочеться обійняти весь світ!
Чи зможу я коли-небудь позбавиться від своєї сумної любові?.. Чи зможу хоч би якщо не забути, то не любити.

Дивно звучить... Мені потрібна допомога, але я не зможу її прийняти по складу характеру. Тільки якщо мене полюблять всім серцем, як люблю я. Але цього не трапиться...

Я втомився мріяти, сподіватися, вірити. Я вже не вірю в свою щасливу зірку... Можу нескінченно дивитися на нічне небо... Зірки - як твої очі. Такі прекрасні, далекі...
Вони бачуть мої очі. Очі, повні суму, безразличия, ужасающего спокою. Любові в них ніхто неможе прочитати...
І навіщо ж ти мене так мучиш???Скажи просто «ні»,що б я нежив надією.Я обіцяю тоді ти не почуєш про мене,непобачиш мене, я небуду надоїдати тобі.Своїм мовчанням,ти просто розтягуєш це все!!!
Тільки тепер моє життя-це ти,пускай і напевне на пару тижнів...(((

Притча про Любов і Кохання

lovely — Tue, 09 Nov 2010 18:28:42 GMT

В одній звичайній людській душі жили Любов і Кохання.
Вони були схожі, як близнюки, але вели себе чомусь по-різному. Кохання було від природи сліпим, Любов мала стопроцентний зір.
Коли Кохання впритул не помічало недоліків, Любов чудово бачила їх, беззаперечно приймаючи.
Коли Кохання гуляло під місяцем і дарувало квіти, захлинаючись у вирі щасливих емоцій, Любов терпляче чекала самотніми холодними ночами. Коли Кохання розпливалося в компліментах, Любов говорила жорстку правду, лікуючи болем.
Кохання знало безліч ніжних слів, Любов просто вміла дарувати насолоду.
Коли Кохання кричало „я не проживу без тебе!”, Любов, тихо помираючи, відпускала на свободу.
Коли Кохання безсило билося в істериці, вимагаючи взаємності, Любов проводила безсонні ночі біля лікарняного ліжка, ні на що не зважаючи.
Коли Кохання, дивлячись в постаріле зів'яле лице, відвернулося, і, жаліючи себе, розтануло, як сніг, залишивши душу назавжди, Любов залишилась, вдихаючи життя в холодні посинілі губи.
- Я тут безсила, - сказала Смерть, тихо танучи слідом за Коханням.
- Чому ж так відбувається? – запитав молодий Ангел у старшого „колеги”, зазираючи з цікавістю у сповнену Любов’ю душу.
- Все просто, - відповів Старий Ангел, який на своєму віку бачив мільйони звичайних людських душ.
- Все просто. Коли народилося Кохання – засяяла нова яскрава зірка, даруючи красу і радість всім навколо. Коли народилася Любов – посміхнувся Бог. А посміхається він, повірте, не так часто.

сумна історія про кохання

panna — Wed, 03 Nov 2010 15:16:56 GMT

Осінній холодний вечір. Двоє молодих людей спілкуються в skype, бо можливості зустрітись не мають. Вона в Тернополі, а він за 1300 кілометрів від неї, в Маріуполі. Але між ними виникла велика взаємна любов, ще нещодавно вони святкували маленьку річницю 1 місяць, 1 місяць як вони спілкуються, 1 місяць як кажуть що люблять одне одного, 1 місяць як випробовують долю, і мабуть вона їм піддається. Вони щасливі!
Скоро хлопець має приїхати до дівчини, і вони 3 місяці кожного дня, кожної ночі, кожної години будуть разом.
Вона любила коли він писав: "Зайчик я тебя люблю, я никогда так ни кого не любил правда" у відповідь він завжди отримував: "я теж тебе сильно люблю, і любов між нами особлива, не така як в інших." І справді їхня любов особлива, стосунки на відстані 1300 км не легкі, перші випробування вони пройшли і надалі все витримають. Важко любити людину не бачачи її коло себе, не цілувати і не обійняти. Але живуть з надією, що колись день зустрічі настане і їм буде добре разом.
Дівчина дуже часто сварилась з своєю мамою, через те що вона не розуміла дочки, не розуміла її нову любов. Через ті сварки приходилось дівчині пити заспокійливе, зірватись було дуже легко і поставити на всьому крапку. І єдине що її стримувало це любов до коханого, бажання його побачити.
Іноді він давав повід для ревнощів, а вона ревнувала його до всього. Навіть до вітру бо в того є можливість торкатись його губ, а вона досі його не цілувала.
Одного разу коли вона переходила дорогу її ледь не збила машина, дівчина і її одногрупники в шоці. Прийшовши з університету, вона як найшвидше включила комп'ютер і написала йому про цей випадок, він її заспокоїв і сказав що все буде добре. Вони спілкувались як завжди, і тут хлопець надсилає якусь фотографію і каже "смотри какую мне девочка фотку прислала".
Дівчина сиділа шокована і через цю фотографію вони почали сваритись, він сказав що : "она мне предложила встречатся, но уже я с тобой встречаюсь понимаєш."Прочитавши зрозуиіла тільки одне- те що вона зайва. Сльози почали падати на клавіатуру, вона писала і у відповідь хотіла прочитати що це все жарти, але такого не було. Більше того, ця, інша дівчина теж була з Маріуполя. Вона не могла стримати сліз, а думки що між ними все скінчено не покидали її. . Хлопець на неї образився. Вона просила вибачення: "ти тут таке говориш, а я мала би нормально сприймати?! ні це тільки + те що ти говориш, в мене і так думки дурні, а ти як ще не будеш говорити то я з розумі зійду. Вибач будь ласка я не хотіла тебе обідити.." Він: "просто подумай своей головой как ты можешь мешать!"
Якось вони помирились. Він пішов в душ, а вона далі вчиться. Як вийшов з ванни вони поспілкувались, а потім він написав що йде їсти. А в неї знову тільки одна думка, що він дзвонити іншій. І знову сльози. Його не було близько години, коли знову написав в неї не було настрою, сльози і думки все зіпсували.
Вона слухала музику і наступний трек зі словами "я ненавижу себя, за то что я люблю тебя!!!!!!" - вирішила надіслати йому, але просто так, нічого не хотіла ними сказати. А він образився і знову сварка. Він:" ладно намек понял тоесть мне больше не звонить? ну говори как есть." Вона:" не так ти зрозумів те, що я хотіла написати, коли тобі це написала в мене трек грав з такими словами от і все. Я кожного дня чекаю щоб ти написав чи подзвонив. Коли пишу, а потім дзвоню ти мовчиш, я кажу кажи щось ти не знаєш що говорити, а не в тому проблема. З величезним нетерпінням чекаю того дня коли ти приїдеш і нарешті всі мої мрії пов'язані з тобою збудуться. Сьогодні коли мене чуть не збила машина я почала краще цінувати життя, по іншому на все дивитись і навіть по іншому любити тебе, ще сильніше ще палкіше. Раніше, на початку нашого спілкування коли ти йшов їсти тебе не було 5-10 хвилин, а сьогодні тебе не було цілу годину. Завжди, як вийду з кімнати думаю що коли прийду від тебе буде повідомлення або пропущений дзвінок, але коли приходжу від тебе як завжди мовчання. Сумно, гірко, плакати хочеться. Я не люблю плакати, але сльози самі течуть, і голова забагато думає непотрібного і те непотрібне ще більше розстроює. Вибач вдруге за мо слова. Не хочу тебе втрачати бо влюбилась в тебе, не знаю як, але ти мабуть той кого місяць тому і зараз потребую. Я просто тебе люблю....Не ображайся будь ласка?! " Від нього ніякої відповіді. Вона:"значить обіжаєшся, ну так вже і бути, я правда не хотіла тебе обідити, а ти не задумуєшся над тим, що я теж можу обіжатись. Страшно подумати, але невже ті слова, що ти казав - не правда?! жах!" Він:"Все была правда!! только ты меня обидела вот так (((."
Вона ще раз попросила вибачення, але він не сказав що вибачив, лиш написав, що завтра подзвонить. Це її трішки заспокоїло, їхній діалог тривав пізно в ночі, в неї всі спали, а вона , як завжди малювала, зломався олівець, взяла канцелярський ножик, і через сльози в очах випадково порізала по руці, по венах кров швидко покидала її діло і душа зі всім прощалась. Допомоги не могла собі надати, бо не любила кров, від погляду вона знепритомніла. Зранку коли мама прокинулась побачила мертву дочку, кров, і малюнок і відкрите вікно skype де писав весь їхній діалог.
Швидку вже пізно було викликати, не потрібно її вже немає. В день в 15:00 коли вона завжди в той час вже була в дома він дзвонив на skype і на мобільний коханої, але вона не відповідала, він подумав що вона обідилась. І подзвонив до її подруги і дізнався що її більше не має серед живих.
Він мчався на її похорон, і от вони побачились, але вона мертва, лежить нічого не говорити, не сміється і не плаче, така гарна в весільній сукні, а вона так мріяла про весілля, про сина і дочку, і по свого маріупольського коханого, про те що вони разом будуть виховувати внуків. Але все втрачено, її заховали в землю. А скоро їй мало виповнитись 18 і мали разом відсвяткувати. Вона не дочекалась свого повноліття, а в неї стільки було мрій...

лише час знає, наскільки важлива в житті любов-)

lovely — Mon, 30 Nov 2009 20:38:22 GMT

Колись всі людські цінності жили на одному острові. Незабаром вони помітили, що їх острів починає опускатися під воду. Тоді вони сіли на різні кораблі і поплили хто куди. На острові залишилася лише Любов. Коли повз острова пропливало Багатство на своєму кораблі, Любов попросила узяти її з собою, на що Багатство відповіло: "На моєму кораблі досить золота і коштовних каменів, ти мені ні до чого". Потім біля острова з`явився Смуток, але і він не взяв Любов з собою, сказавши : "Ні, на моєму кораблі настільки сумно, що Любові там не місце." Незабаром з`явився човен Гордості, але вона також відмовила Любові, боячись, що вона зруйнує гармонію, яка панує на її кораблі. Наступною була Радість, яка так веселилася, що навіть не помітила Любов. Любов засмутилася, але раптом почула голос позаду: "Підемо, Любов, я відвезу тебе". Обернувшись, вона побачила сивого старого. Він перевіз її на той берег, але вона була так здивована і збентежена, що навіть забула спитати, яке ім`я її рятівника. Тоді вона пішла до Істини, щоб запитати, хто це був. Істина відповіла: "Це був Час". "Час?" -здивувалась Любов. "Так, тому що лише Час знає, наскільки важлива в житті Любов..."

Притча про любов та божевілля

lovely — Mon, 31 Aug 2009 20:58:24 GMT

Говорять, що одного разу зібралися в одному куточку землі разом всі людські відчуття і якості. Коли нудьга позіхнула вже утретє, божевілля запропонувало:"А давайте грати в хованки!" інтрига підвела брову : "Хованки? Що це за гра?" і божевілля пояснило, що один з них, наприклад воно, водить - закриває очі і рахує до мільйона, тоді як інші ховаються. Той, хто буде знайдений останнім, стане водити наступного разу і так далі. Ентузіазм затанцював з ейфорією, радість так стрибала, що переконала сумнів, ось тільки апатія, яку ніколи ніщо не цікавило, відмовилася брати участь в грі, правда, вважала за краще не ховатися, тому що врешті-решт її завжди видадуть, гордість сказала, що це абсолютно безглузда гра (її нічого окрім себе самої не хвилювало), боязкості дуже не хотілося ризикувати. -Раз, два, три - початок рахівниць божевілля. Першою сховалася лінь, вона сховалася за першим же каменем на дорозі. Віра піднялася на небеса, а заздрість сховалася в тіні тріумфу, який власними силами вмудрився підійнятися на верхівку найвищого дерева. Благородність дуже довго не могла сховатися, оскільки кожне місце, яке воно знаходило, здавалося ідеальним для його друзів. Кристально чисте озеро - для краси. Міжгір'я дерева? Так це для страху. Крило метеликів - для похітливості. Подих вітру - так це для свободи! Отже, воно сховалося в промінці сонця. Егоїзм, навпаки, знайшов для себе тепле і затишне містечко. Брехня сховалася на глибині океану (насправді вона сховалася у веселці). Пристрасть і бажання сховалися в соплі вулкана. Забудькуватість, навіть не пам'ятаю, де вона сховалася, але це не важливо. Коли божевілля долічило до 999.999 любов все ще шукала, де б їй ховатися, але все вже було зайнято ; але раптом вона побачила чудовий трояндовий кущ і вирішила сховатися серед його кольорів. -Мільйон, - злічило божевілля і прийнялося шукати. Першої воно, звичайно ж, знайшло лінь. Потім почуло як віра сперечається з Богом з приводу зоології, а про пристрасть і бажання воно взнало по тому, як тремтить вулкан, потім божевілля побачило заздрість і здогадалося, де ховається тріумф. Егоїзм і шукати не було потрібне, тому що місцем, де він ховався, виявився вулик бджіл, які вирішили вигнати непрошеного гостя. У пошуках божевілля підійшло напитися до струмка і побачило красу. Сумнів сидів у забору, вирішуючи, з якої ж сторони йому сховатися. Отже, всі були знайдено - талант - в свіжій і соковитій траві, печаль - в темній печері, брехня - у веселці (якщо чесно, то вона насправді ховалася на дні океану). Ось тільки любов знайти не могли. Божевілля шукало за кожним деревом, в кожному струмочку, на вершині кожної гори і, нарешті, воно вирішило подивитися в трояндових кущах, і коли розсовувало вітки, почуло крик болю. Гострі шпильки троянд поранили любові ока. Божевілля не знало, що і робити, прийнялося вибачатися, плакало, благало, просило вибачення і навіть пообіцяло любові стати її поводирем. Ось з тих пір, коли вперше на землі грали в хованки ЛЮБОВ СЛІПА І БОЖЕВІЛЛЯ ВОДИТЬ ЇЇ ЗА РУКУ.

"Любов... усе терпить..." (І Коринтян 13:4-7)

lovely — Thu, 30 Jul 2009 21:40:01 GMT

Вона стояла над прірвою. Поряд був тільки туман. Позаду хтось стояв. Обертатись було не можна і тому вона просто дивилась вперед. А там, внизу, була темрява і вона манила її. Просила, благала, заставляла і сковувала волю. Якась часточка її ще боролась... Та все вже вже вирішили за неї...
- Стрибай. Тобі туди. Це твоя дорога... - і сміх...
- Ні, не хочу! Це ж вірна смерть!
Поштовх і політ... Це свобода! Це воля! Нічого подібного не було і вже не буде. Та воно того варте! Політ... Свобода... Каміння внизу... Все ближче... Ближче...
Та очі не можна зажмурювати. Руки розкинулись в польоті і замість них уже крила! Плавно, за кілька сантиметрів від сірого, схожого на закам'янілу невідому істоту, каменя вони плавно понесли її вгору, крізь молочний туман. Туди, вгору, до неба... Та на вершині все ще стоїть той, хто її штовхнув. Він вже не сміється. Він з закам'янілим красивим обличчям дивиться на неї. Хоч лице амімічне, пусте, але очі живі. В них світиться розум, лукавство, цинізм і навіть... кохання. Її тягне до нього, як магнітом:
- Як ти мене знайшов?
- Ти думала, що сховаєшся від мене у цьому світі? Думала, що якщо зітреш свою вікову пам'ять, то я тебе не знайду?
Вона мовчала. Вона пригадувала. Картини минулого повставали в її пам'яті... Ось вона молода дівчина йде крізь селище. На ній дорогий одяг: шовкова сукня, обшита золотими нитками і черевички. Вона знала, що вони коштують дорожче, ніж всі люди у селищі. Вона йде гордовитою ходою. Люди, що йдуть на зустріч, вклоняються і чемно вітаються. Вже недалеко батьківський замок і вона навіть може розрізнити вартового на башті. Його звати Соерс. Для неї ж він просто Сорсі. Вона піднімає руку і весело махає йому. Він махає їй у відповідь. Та раптом його рухи стають тривожними. Він щось їй кричить і показує на щось у неї за спиною. Та вона не вірить цим його жартам. Він жестикулює, викрикує щось. Уривки фраз долітають до неї разом з поривами вітру, що розвівають її чорне, як воронове крило, волосся.
-... ззаду! ...не жартую... ...атуйся! Габріель!
Вона оглядається. В двохстах кроках позаду неї кінний загін. Він невідворотно
наближається. Щось в ньому незвичне... Але що? Всі вершники одягнені в чорне. Боже, це ж вони! ЧОРНІ АНГЕЛИ! Оціпеніння пройшло і ось вона вже з усієї сили біжить до замку. Довга сукня заважає і плутається. Ще кількасот кроків. Ну ж бо! Слова молитви проносяться в голові і... Стукіт копит вже просто за спиною. Не тямлячи що робить, вона обертається і протягує обидві руки прямо перед собою. Думок в голові нема. Лише запаморочливе відчуття... Чого? Власної сили.
Коні стають на диби і зпиняються. Чоловіки шпорять їх, але ті не рушають з місця. Щось заважає їм. Щось невидиме. Вони пробують руками повітря перед собою. Там невидимий щит, перешкода. Дівчина стоїть. Її обличчя стає блідим, немов з нього висмоктують барви. А очі навпаки темнішають. У них наче відображається полум'я. Чи це просто гра світла?
Вперед виходить один із воїнів. Його обличчя прикриває каптур. Він підходить до невидимої перешкоди. Стоїть, наче вагаючись і враз переступає її. Повільним кроком він наближається до дівчини і бере її за зап'ястя і різко опускає її руки вниз. Каптур з його голови спадає і дівчина не може відвести очей. Перед нею стоїть справжній красень: трохи різкі риси обличчя, чорне волосся та очі... В очах дівчини страх. Ні, це не може бути з нею. Вона різким рухом витягує кинджал і цілить йому в серце. До останньої секунди він просто спостерігає. Та ось зброя вже лежить на землі. Все довкола затоплює його сміх...
Так він знайшов її вперше... Він розповів, що вони - дві половинки одного цілого. Однієї СИЛИ. Схожі зустрічі повторювались ще не раз, аж поки вони не створили собі вікову пам'ять. Так вони могли пам'ятати всі свої попередні втілення.
Він навчив її всьому. Вони панували століттями і тисячоліттями. Лилася кров... Було багато війн... А тоді вона зрозуміла, що вони обоє - зло. Їй хотілось знищити їх обох, але це було неможливо. Ніхто не може знищити безсмертну душу, навіть якщо вона грішна. Тому вона знищила свою часточку пам'яті і покаялась. Пішла у СВІТЛО. Вона перероджувалась в нових світах, епохах і расах. Та він знайшов її...
Вона стояла і просто дивилася на нього. Це він... Її кохання, її біль, її темна друга половинка... Та хіба цими словами виразиш все? Хіба? Серце розривалось. Рана, яку вона рубцювала віками розійшлась і хлинула кров... Червона... Тепла... Жива... Просто на беззахисну душу.
Він дивився їй у вічі і просто... обійняв її. Вона підвела очі, повні болю, сліз і муки... Він поцілував її у відповідь... Цей поцілунок вміщав все: темряву і світло, любов і ненависть, радість і тугу... Вона тонула в його очах... Як тоді, вперше... ВПЕРШЕ!
В її руці зблиснув кинджал... Цьго разу вона не промахнулась. Це був підлий удар... Удар в спину... Він все ще здивовано дивився на неї. І почав осідати...
Вона поклала його голову собі на коліна. Щоки її були мокрі від сліз. Солоні краплі падали на його обличчя. Він злизнув одну і промовив:
- Все правильно... "Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого..."
Він закашлявся. З кінчика уст потекла цівочка крові і він усміхнувся. А вона стиха продовжила:
- ... не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою... - вона заридала, - ...усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!"
Він витягнув щось замотане у червоний оксамит і вклав їй у руку.
- Це тобі. Мій останній подарунок...
- Пробач... Я не могла інакше.
І він помер. Його нестало. Його вже ніколи не буде. Вона підняла голову вгору. Туди, де всіяне сузір'ями, висіло, мов шмат тканини, байдуже небо і закричала. Її крик, сповнений нелюдської туги, рознісся над всім. Він понісся і в Космос і в глибини Тартару і навіть у людський світ, де мільйони людей, підкоряючись раптовій тривозі кидалися дзвонити коханим людям...

Габріель прокинулась рано. Обличчя її було все в сльозах. Вона пробувала згадати свій сон і не могла. Пам'ятала лише відчуття втрати... Поряд на подушці лежав якись згорточок. Вона відкрила його і побачила готичний срібний хрестик... Підкоряючись душевному пориву, вона пригорнула його до грудей і її захлиснуло до болю знайоме відчуття...
Цього ранку в інститут вона збиралась дуже довго, їй все просто валилось з рук. На дворі йшов дощ. Вона заблукала і опинилася в незнайомому куточку міста. Як це сталося? Вона сама не розуміла. Вона побачила церкву. Аскетичний готичний стиль, маленька, без надмірної пишноти. Мабуть тут колись таємно одружувались закохані. Звела очі вгору і побачила хрест, який височів над церквою. Він був таким же, як і той, що вона так і не випускала з рук з самого ранку. Можливо це Провидіння привело її сюди? Вирішила зайти і пожертвувати хрестик храму.
В церкві проходила реставрація. Та атмосфера була спокійна... Біля вівтаря стояв навколішки чоловік. Його голова була схилена в молитві, обличчя було в тіні. Габріель підійшла ближче до вівтаря. Незнайомець підвівся. У нього були трохи різкі риси обличчя, чорне волосся неймовірно чорні очі...
- Доброго дня , - промовив він і усміхнувся, - мій брат - священик в цьому храмі. Якщо ви на рахунок пожертв, то він буде за кілька хвилин. Давайте присядемо і почекаємо... Ви не проти?
Вона була не проти і просто кивнула.
А високо вгорі, прямо над їхніми головами, під куполом реставрували фреску Архангела Гавриїла. Цієї ночі на очах у ангела виступили сльози. Йшли дощі і це мабуть протікав дах...

Навчи любити і забудь про любов

lovely — Thu, 09 Jul 2009 21:15:11 GMT

«Вона хотіла навчити його любити, бо любила його настільки, що він не міг собі навіть уявити…»

Все як завжди. Проста історія. Просте знайомство, посмішки, слова, поцілунки та звикання одне до одного. Тільки…тільки люди вже інші.

Історія як історія, слова як слова, але ти продовжуй посміхатися, навіть якщо втратив любов, хоча знаєш чудово, що любов вічна, навіть, якщо й здається або ти просто не віриш, що такого не існує, що не буває чогось вічного. Ти спочатку дай відповідь для себе, що то? Що то, любов чи страждання? Сум чи звичка до когось? Чи просто, немовби прожитий марно час із кимось, із іншою людиною? Ну що, знайшов відповідь? І знаєш, в мене така ж проблема. І я не знаю, що то насправді? Чи не вистачає когось, бо звик до когось, чи це дійсно була любов? Чи це простий наш егоїзм? Так, так, правильно розумієте Ви мене, чи це не егоїзм? Спочатку зустрічаємося, кажемо що любимо, а потім ненавидимо. Не тому ненавидимо, що залишили нас чи ми когось, а тому, «ненавидимо», тому що бачимо людину із нашого минулого вже із кимось іншим. Тут, саме в ці хвилі і народжується якийсь дивний негатив до тієї людини. Так, дійсно, можливо це і дійсно відіграє важливу, але на превеликий жаль негативну роль наш егоїзм. Чи хочете мені суперечити? Так будь ласка, я все одно наведу Вам купу фактів із Вашого минулого життя, що егоїсти ми всі в таких справах, навіть і якщо думаємо, що то не так.

Ось цікаво мені стало, а чи замислювалися ми колись над тим, чи дійсно доходить наша любов до когось іншого? Всі ми зустрічались колись чи зустрічаємося й досі, маємо відносини із людьми, але ось, чи передали ми їм ту любов, про яку ми так говоримо. Чи передали ми то єдине слово, до якого пізніше просто звикаємо, і потім так часто починаємо говорити одне одному – це слово ЛЮБЛЮ. Особисто я слово це ніколи не кидав на вітер, або просто так ніколи нікому не говорив. Чесно кажучи, люди - дівчата, із якими я зустрічався, то тільки троє із них чули, як я їм казав ЛЮБЛЮ. Ммм…аж самому щойно стало смішно. Смішно тому, що замислився, ось раніше я казав ці слова цим людям, але тепер я ж не кажу їм про це, то що значить, я як і їх, так і себе обманював? Дивився прямісінько у вічі, трохи посміхався, набирався сил, потім казав це слово, і, авжеж же чекав взаємності. То що дійсно виходить? Раніше любив, а тепер що не люблю?
Можливо правду кажуть, слід все ж такий вміти розмежовувати любов від захоплення кимось. Але діло в іншому, байдуже, чи то була проста закоханість, чи захоплення, чи дійсно любов, але чи ми це так само передаємо цій людині наяву, як говоримо словами їй про це?

Знаєте, нехай я буду трохи смішний у ваших очах, нехай скажу зараз занадто примітивно, нехай поставлю дуже примітивне запитання, але я це все ж таки зроблю! Так ось, а чи дійсно любов повинна бути одна в житті? Чи дійсно потрібно берегти як себе, так і всю велику гамму ніжних і водночас таких простих слів для когось одного? Чи потрібно дійсно когось навчити любити і при цьому назавжди забути про таке почуття? Є ще інший світ таких питань, і цей світ настільки великий, що просто не хочу розкривати його всього, бо кожен живе у власному світі своєму. Особисто я не хотів щоб так було, особисто я, хочу дати на ці всі запитання одну відповідь, я не хочу себе обмежувати кимось єдиним, бо любити потрібно всіх, але по різному. Любов не єдина, хоча й проходить через все наше життя.

Скільки б із нас не мало відносин, але мене хвилює поки одне запитання – чи дійсно ми любила так, як про це говорили? Чи показували ми це?
Кажуть любов саму не побачиш, потрібно відчувати. Так, потрібно, але для того щоб відчувати, то потрібно щось показати, аби те відчути. Самому мені ж соромно трохи стало, бо я особисто просто вбирав в себе, як та губка воду, любов тих людей, із якими я мав відносини, при наймі ті, які казали мені – люблю, а у відповідь що їм я дав окрім слів? А буває безліч ситуацій, де можна й потрібно було б посміхнутись, де можна й потрібно знову ж було, сказати кілька теплих слів, просто пригорнути, поцілувати, при пестити, або зробити подарунок якийсь, байдуже який то був би подарунок, головне що людині в будь-якій ситуації було б приємно. А якщо добре комусь близькому, то добре і нам теж буде.

Отже, навчи любити, та не забувай про любов, а продовжуй теж любити. Не опускай руки навіть і якщо втратив чи втратила те почуття, ти ж знаєш що частина тебе тепер буде жити із тією людиною вічно, бо ти передала або ж передав шматочок себе через свої почуття до когось.

Люби вічно, та так, щоб вічність не була для тебе забороною…

Любовь и влюбленность

lovely — Sat, 09 May 2009 19:58:48 GMT

-Ах, Любовь! Я так мечтаю быть такой же, как и ты! - Восхищённо повторяла Влюбленность. Ты намного сильнее меня.
- А ты знаешь, в чём моя сила? – Спросила Любовь, задумчиво качая головой.

- Потому что ты важнее для людей.
- Нет, моя дорогая, совсем не поэтому, - вздохнула Любовь и погладила Влюблённость по голове. – Я умею прощать, вот что делает меня такой.

- Ты можешь простить Предательство?
- Да, могу, потому что Предательство часто идёт от незнания, а не от злого умысла.

- Ты можешь простить Измену?
- Да, и Измену тоже, потому что, изменив и вернувшись, человек получил возможность сравнить, и выбрал лучшее.

- Ты можешь простить Ложь?
- Ложь – это меньшее из зол, глупышка, потому что часто бывает от безысходности, осознания собственной вины, или из нежелания делать больно, а это положительный показатель.

- Я так не думаю, бывают ведь просто лживые люди!!!
- Конечно бывают, но они не имеют ни малейшего отношения ко мне, потому что не умеют любить.

- А что ещё ты можешь простить?
- Я могу простить Злость, так как она кратковременна. Могу простить Резкость, так как она часто бывает спутницей Огорчения, а Огорчение невозможно предугадать и проконтролировать, так как каждый огорчается по-своему.

- А ещё?
- Ещё могу простить Обиду – старшую сестру Огорчения, так как они часто вытекают одно из другого. Я могу простить Разочарование, так как за ним часто следует Страдание, а Страдание очищает.

- Ах, Любовь! Ты действительно удивительна! Ты можешь простить всё-всё, а я при первом же испытании гасну, как догоревшая спичка! Я так завидую тебе!!!
- И тут ты не права, малышка. Никто не может прощать всё-всё. Даже Любовь.

- Но ведь ты только что рассказывала мне совсем другое!!!
- Нет, то о чём я говорила, я на самом деле могу прощать, и прощаю бесконечно. Но есть на свете то, что не может простить даже Любовь.
Потому что это убивает чувства, разъедает душу, ведёт к Тоске и Разрушению. Это причиняет такую боль, что даже великое чудо не может излечить её. Это отравляет жизнь окружающим и заставляет уходить в себя.

Это ранит сильнее Измены и Предательства и задевает хуже Лжи и Обиды. Ты поймёшь это, когда столкнёшься с ним сама. Запомни, Влюбленность, самый страшный враг чувств – Равнодушие. Так как от него нет лекарства.