Існує така історія про те, чому любов називають сліпою. То все правда, якби не одна трагедія у їхній великій родині. Одним словом, було це в одному далекому царстві, де не було між жителями ні ненависті, ні злоби, ні заздрості. Всі жили в мирі і злагоді, адже правителем цього царства була Любов. Отож, сидячи на своєму троні, раптом Любові захотілось прогулятись у її дивовижному царському саду. Гуляючи в самотності, Любов собі раптом подумала, а якби вона пішла у інші царства і подивилась як там правлять королі. Але так, щоб ніхто про це не знав. Нікому не сказавши ні слова, царівна Любов пішла в далекі краї. Що вона тільки там не бачила: ненависть, злобу, убивства, злість, заздрість. І тут їй сяйнула думка. Вона раптом дуже сильно забажала поселитися на деякий час у цих краях, щоб подарувати цим жителям маленький мир та злагоду. Так наша Любов весь світ перейшла і одного разу захотілось повернутись додому, до свого царства. Отож зібралася вона і попрощавшись з населенням пішла геть, але залишила у їхніх серцях невеличкий подарунок - маленьку любов. Подолавши довгий час і прийшовши у своє царство, королева Любов ледь не зомліла. Вона побачила на місці свого царства лише руїни, біль і страждання. Навіть сад, її улюблений, був знищений. Сльози текли рікою і там де вони падали поверталось все до життя і ще краще буяло. Любов дійшла до свого царського трону, присіла і ще сильніше заридала. Тут з її уст вилетіли слова: - « Навіщо ж я залишила свій рідний край? Навіщо ж я пішла на так довго? Але ж втративши своє королівство, - я врятувала цілий світ.» На цій ноті вона зникла, а на її троні виросли чудові квіти. Не зникло її дорогоцінне королівство, але тільки заснуло, щоб колись проснутися з новими силами. Може колись прийде час, коли люди не матимуть в своїх серцях ані ненависті, ані злоби, ані заздрості, які своєю сильною любов’ю в серцях розбудять королеву Любов та її царство з глибокого сну.
