Людських історій є всього чотири, казав Борхес. Візій минулого та майбутнього ще менше. І дуже одинокою почуває себе людина в життєвій метушні без кохання. Адже кохання – це завжди сподівання на краще, опозиція до небуття, вічний визначник людських вчинків. Саме від любові – всі без винятку революції, включно з оксамитовими і помаранчевими, весь технічний і соціальний прогрес, саме звідти красиві обличчя середньовічних дам, пластичні жести античних скульптур…
Для письменників кохання – наче світло в кінці тунелю: без нього життя перетворюється на темряву, бруд та вічні пошуки себе. Тому творчість будь-якого поета чи прозаїка – це передусім історія його кохання, зрад, інтриг і пристрастей. Такі історії не схожі між собою, кожна має свою родзинку та особливе значення, і в тому, мабуть, головна принада любові.
Кохання з ароматом троянд
«Твої листи завжди пахнуть трояндами, що в’януть, ти, моя бідна, пожухла Квітко! Легкий, тонкий аромат – ніби нагадування про якусь любу, мрію минулого. І ніщо тепер так не ранить моє серце, як ці пахощі; тонко, легко та невідступно, невгамовно нагадують вони мені про те, про що віщим голосом говорить моє серце і чому вірити я не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, чи можливо, щоб я жила тепер, коли я знаю вже інше життя?»
Ця історія догорала понад сто років тому в Мінську. Була весна. Він помирав у неї на руках, а вона мабуть, тільки тоді усвідомлювала, що їй дано помирати (не жити!) поруч з ним. Інакше й не народилися, мабуть, її прекрасні вірші…
Леся Українка і Сергій Мержинський познайомилися у 1897 році в Криму. Він служив у Державному контролі Лівабо-Роменської залізниці, служба його пригнічувала, його серце прагнуло чогось зовсім іншого, він жив у світі своїх ідей. «Друг моїх ідей» – називала вона його, кажучи завжди «дружба», а не «кохання» про ці стосунки. Згодом він гостював у її сім’ї, і там відбулося її освідчення – у відповідь його «Ні». Але… абсолютно нічого не змінюється у їхніх стосунках, кохання до цього чоловіка стає любов’ю до його думок, його ідей… Сергій Мержинський турботливо і по-діловому ставиться до всього, що написано і сказано Лесею – в Мінську він клопочеться про постановку її драми «Блакитна троянда», знайомить Лесю з цвітом тодішньої мінської інтелігенції, допомагає опублікувати в журналі «Жизнь» кілька публіцистичних і літературознавчих статей тощо. Про те, що відбувається між ними у ці два роки вона говорить у віршах. Цикл віршів, написаних поруч із Мержинським, про Мержинського, тривалий час зберігався в рукописному архіві поетеси і побачив світ лише в другій половині минулого століття – за свого життя Леся не хотіла виносити ці рядки на суд публіки. Справжню суть і глибину своїх почуттів вона вихлюпнула на папір у ніч на 18 лютого 1901 року, написавши біля ліжка вмираючого Сергія Мержинського поему «Одержима».
А що ми знаємо про долю цього чоловіка? Дитинство Сергія Мержинського пройшло в бабусі у Києві (рано померла мати). Згодом – Київський університет, входження в перші осередки соціал-демократів, потім свою революційну діяльність він переніс у Мінськ. В 1901 році він помирав від невиліковного на той час туберкульозу (а хвороба у них була одна на двох).
В Мінськ до Лесі в ту останню, прощальну ніч приїхали її родичі, без неї в Україні відзначили спочатку 25-річчя літературної діяльності її матері, поетеси Олени Пчілки, згодом Лесине власне 30-річчя. Вона мовчки перебувала поряд з Мержинським: «Ми навіть нечасто з ним розмовляємо, він лише просить, щоб його не залишали самого, але, звісно, про це просити не треба…»
Умираючи в Лесі на руках, Сергій шепоче своє останнє прохання: попіклуватися про долю жінки, яку він кохав. Леся чекала слова освідчення, а вони були адресовані іншій…
|
