МОФТ
Международное объединение Форекс трейдеров

Статистика

Головна

Реєстрація

Вхід
Вітаю Вас Гость | RSS


Любов L♥ve Liebe <3


Понеділок, 11.12.2017, 15:10
Головна » 2011 » Січень » 20 » Дощ...
10:53
Дощ...
Жовте листя кружляло в повітрі і лягало під ноги вкриваючи землю м’якою ковдрою. В парку було порожньо. І лише де-не-де пропливали сірі силуети людей.
Він блукав парком не розуміючи чому … Чому незважаючи ні на що він продовжує чекати… Адже здоровий глузд підказував, що все давно закінчилось і його надії марні, а серце кричало не зупиняйся…
Він жодного разу вжитті не відчував себе настільки порожнім. Йому здавалося, що він повітряна кулька… кулька всередині якої лише пустота… там немає нічого. Наче хтось випив сю його кров… вигріб всю середину настільки, що залишилася лише напівпрозора шкіра якою обтягнутий вакуум. Всередині навіть не залишилося повітря… І от він летить і всі дивляться на нього і дивуються…хто б міг відпустити таку красиву кульку… Людям байдуже, що він не хоче літати, що він хоче спуститися на землю… хоче повернути своє єство… своє життя… їм на все наплювати. А він все вище і вище підіймається в небо, все далі й далі віддаляється від життя… Йому боляче… Всесвіт тисне на нього… хоче розчавити його але вакуум не дозволяє… Від цього тиску створюється враження, що в нього незабаром лусне голова і він стрімголов помчиться вперед аж поки повітря повністю не заповнить оболонку…
Це відчуття переслідувало його з тих пір як він втратив сенс свого життя… Він почав сторонитися людей і наче божевільний бродив парком незважаючи на час доби погоду та пору року… Він ні на мить не покидав парк боячись втратити ту останню соломинку, яка тримала його тут… в цьому житті…
Цей день нічим не відрізнявся від інших… зранку наче проклятий лив дощ. Дощ… Після такого довгого очікування він зненавидів дощ, хоча ні… він чекав на цей дощ адже це була ще одна, мабуть, як йому тоді видавалося, остання можливість зустріти свого «ангела»… Дні вже давно перетворилися в тижні, а тижні тягнулися місяцями але він терпеливо чекав на неї… Він знав, що «ангел» повернеться до нього разом з дощем…
На цей раз він твердо вирішив, що, якщо до заходу сонця нічого не відбудеться він здійснить те, що мав зробити ще два роки тому… Він втомився чекати… Все це видавалося безглуздям… Час невпинно летів… Він сидів на лавочці виводячи паличкою на землі слова, які ножами впивалися в його серце… «Пробач… Я не дочекався…».
Дощ вже давно припинився і багряний захід сонця знаменував закінчення всіх мук… Він вже був готовий натиснути на спусковий гачок коли раптом, щось до болю знайоме промайнуло між деревами. Щось своє, щось рідне. Вона була дуже схожа на його ангела. Та ж мила усмішка, русе аж до сивини волосся і ті ж зелені з бісиками очі. Тепер він не міг зробити ту ж помилку. Тепер він її не відпустить! Він підбіг ближче до неї і крикнув:
− Агов, ангеле, а де ж дощ?
Дівчина завмерла адже крім неї на цій стежині нікого не було.
– Дощ? Який дощ? – запитала вона здивованим голосом.
– Ну ти ж любиш дощ? – сказав він і сльози перлинками заблищали в його очах
– А звідки ти знаєш? – запитала дівчина усміхаючись і в її очах промайнули вогники
– Я все про тебе знаю – сказав він – нарешті ти повернулася, чому ти так довго не приходила я ж так чекав на тебе…
–?- дівчина дивилася на нього здивованими очима…
– Ти мабуть думаєш що я божевільний. Але це не так. Я просто до нестями тебе кохаю. Я дуже довго чекав на цю зустріч.
Дівчина не зовсім розуміла що відбувається але від нього віяло таким теплом і любов’ю, що вона не змогла просто розвернутися і піти. Вона з завмерлим серцем дивилася в його очі… Очі сповнені щастям та коханням…На неї ще ніхто й ніколи так не дивився… Дівчина відчувала, що боятися його непотрібно тому вирішила прогулятися парком разом з ним… Їй було цікаво дізнатися більше про такого дивного але дуже милого хлопця. Вони прогулювалися парком і він розповідав «ангелу з бісиками в очах» свою історію. Її ще ніхто не чув. Вона була першою.
«Одного дня ми просто зустрілись. На землю болюче і рвучко падав дощ. Я проходив повз в буденній заклопотаності і випадково доторкнувся до її руки, і неначе розряд в тисячі вольт пройшов крізь наші тіла. Ми не знали що відбувається, ми більше не помічали капель, які безжально знущалися з наших щік. Вже тоді ми знали, що не зможемо жити один без одного. Дощ навіки поєднав наші серця.
Час минав. Ніхто з друзів не вірив що ми зможемо бути разом. Всі казали що ми різні, що не підходимо один одному, що у нас нічого не вийде. Але наперекір всім наше кохання тільки зростало.
Ми гуляли парком, ловили лапаті сніжинки і мріяли, як найближчі сто років проведемо разом. Ми спланували все… Як одружимося, як будемо жити разом, які в нас будуть діти. Як ми, в старості, будемо сидіти біля каміна, дивитися як палахкотить вогонь в наших очах, адже він так і не згас. Хоча й загорівся під дощем………. Сніжинки застрягали в її волоссі я ніжно обіймав її і кричав на весь світ «Навіть не надійтеся, я вам її не віддам». Ми були разом.
Весна не забарилася. За вікном вже розпускалися дерева, земля вкривалася зеленим покривалом, птахи виспівували пісень… Палюче сонце зігрівало тіло але не душу. Я не зміг, не зміг вберегти її і жорстокий світ зробив свій крок. Я зненавидів дощ, зненавидів осінь і навіть зиму бо тоді я був щасливий. В мене забрали все: моє сонце, моє повітря, моє життя. Я не міг її відпустити. Не міг просто викинути на вітер половину свого життя. Але я був не в силі щось змінити.
Проходив день за днем. Я хотів втопити горе в пляшці, але біль не стихала.
За пів року я вперше наважився доторкнутися до її речей… Я все залишав без змін; ніби надіявся, що невпинний час зупиниться, повернеться назад, що знову все буде добре. Я проклинав той день коли зустрів її, проклинав той дощ, і те відчуття ніби стум біжить по тілу. А потім, падав на коліна перед її речами і просив пробачення. Просив щоб вона повернулася. Але вона не могла.
…І от я вперше взяв в руки її зошит з віршами. Там на папері пропливало все наше життя. За декілька днів до смерті вона зробила останній запис…

Одного разу я помру.
Помру… І мабуть зависну десь між небом і землею –
Бо не зможу залишити тебе одного.
Я знаю, ми обіцяли прожити разом найближчі 90 років…
Так вийшло.
Я буду приходити ангелом в твої сни,
Буду сидіти і дивитися як ти солодко спиш,
Як ніжно твої руки обіймають подушку,
Яке миле твоє обличчя незаплямоване буденністю…
Буду дивитися як ти поринаєш у сни,
Як шукаєш мене там і не знаходиш
Бо я тут! Сиджу ангелом на твоєму плечі
І оберігаю твій сон,
Щоб ніхто не зміг турбувати найдорожчу мені людину.
А ти, не бійся прокидатися зранку я не зникну,
А, просто, з ангела перетворюся на звичайну пересічну людину
І знову буду поряд…
Знову буду милуватися тобою…
Але вже серйозним, сповненим бажань, замученим життям.
А вночі, ще раз прийду до тебе ангелом,
Огорну білосніжними крилами
І вже ніколи не зможу відпустити…
І тоді, мене не приймуть в рай…
Зникне ця болюча невагомість і я знову буду з тобою…
Я спущуся на землю з осіннім дощем
і назавжди залишуся поруч –
Бо десь там, моє місце вже буде зайняте…

…Я тримав цей клаптик паперу в своїх блідих кістлявих руках і сльози дощем падали на землю. Я зрозумів, що вона завжди була поряд, що вона ніколи не покидала мене, а завжди оберігала.
Я перестав мріяти, перестав загадувати в майбутнє, планувати. Єдине що мені залишалося – гуляти парком під дощем, жити минулим згадуючи все до найменшої дрібниці і надіятись. Надіятись на те, що вона мене не обманула і мої чекання не марні. Адже, якби не той клаптик паперу, я вже давно б покінчив з життям. Але вона ніколи мене не обманювала і я продовжував чекати.
Друзі давно вже вирішили що я збожеволів. Вони казали що її не повернеш, що вона мертва. Ми припинили спілкуватися. Я залишився на одинці зі своїми сподіваннями. Але я ні на мить не припиняв чекати. І от сьогодні коли я більше не мав сили чекати ми зустрілися. Всі її слова набули сенсу.»
Вони сиділи на тій же лавочці де кілька годин тому він виводив такі болючі слова… Дівчина слухала його історію… З одного боку її захоплювало, що існує таке кохання… справжнє… вірне… не заплямоване буденністю… а з іншого її бентежило те, що історія була більше схожа на казку ніж на реальність… В середині боролося два почуття… Віра і страх… А може це обман… Чиясь безглузда витівка… Або ж взагалі її хочуть в щось втягнути … і чому саме вона…
Вона вирішила, що краще піти… Піти і забути про все це… Навіщо давати йому марні надії… Він не розумів чому… Він щойно знайшов її і вона знову зникає…Він хотів провести її додому але вона не дозволила.
- Мені шкода… Дійсно шкода… Але… Я не твій «ангел»…. Я не зможу бути з тобою… тому, що тобі потрібна не я, а твоя втрачена дівчина…
Підводячись з лавочки і ідучи в темноту їй, чомусь, було дуже боляче… Вона не знала як зовсім чужа людина могла викликати в неї такі сильні та незрозумілі почуття…
Хлопець не тямив себе від відчаю і коли її силует остаточно зник в темноті пустої вулички парку він крикнув:
- Тепер я знаю, що цей запис правда… я буду чекати тебе на цій лавочці поки ти не зрозумієш і не повернешся сюди… Тепер я тебе дочекаюся…
Цієї ночі дівчина не змогла заснути. Вона все думала про Нього, про його історію… ЇЇ бентежило те, що він обрав її, що вона мала б прожити чуже життя… життя яке їй не належить… Але, щось у середині неї кричало що це неправда… що його почуття справжні і адресовані саме їй… Щось тягнуло її в парк наче магнітом і всі докази самій собі, що вона не хоче бути маріонеткою, що вона не його ангел, не допомагали… Їй здавалося, що вона вже чула цю історію… Навіть більше, що вона сама була частиною цієї історії… Та чи був це колись побачений сон, чи спогади з минулого життя вона не знала… На світанку вона стрімголов бігла в парк не знаючи чи він ще там … чи чекає він на неї…
Лавочка була порожньою… І лише на землі паличкою було виведено «Ти не вона… Але зустрівши тебе я ожив… Вперше за два роки». Дівчина впала на коліна перед надписом і розплакалася…Невже не встигла… Невже все марно… Невже вона щойно зустрівши втратила його… А він стояв позаду неї з білою лілією в руках і по його щоках текли сльози щастя…

Категорія: Короткі історії кохання | Переглядів: 18983 | Додав: Zirka | Рейтинг: 4.7/37
Всього коментарів: 171 2 »
26.12.2012 Спам
17. Ліля
Дуже зворушлива історія...аж плакати хочеться..

15.11.2012 Спам
16. Ivanka Sobchyk (Zirka)
Дуже дякую вам всім за відгуки... Приємно. що моя історія змогла вас розчулити... Чесно кажучи, коли писала й не смподівалася на такий резонанс.
Щиро дякую biggrin biggrin biggrin

14.11.2012 Спам
15. Іван
Гарна історія. L

25.07.2012 Спам
14. Viki
Історія дуже гарна мені подобаеться я плакала......=)

18.05.2012 Спам
13. Kolia
Знайома штука...Гарна історія...)

31.03.2012 Спам
12. мирося
дуже гарно я плакала

15.03.2012 Спам
11. Яночка
Просто супер

21.01.2012 Спам
10. Віруся Тремтяча
Чудова історія, я вважаю, що тобі потрібно видати свою книгу з такими історіями! Я звісно теж пишу, але ще такої зворушливої історії не читала. Молодець)

11.06.2011 Спам
9. Ivanka Sobchyk (Zirka)
дякую дівчата за такі теплі відгуки.... дуже приємно чути що історія вам сподобалася smile smile smile

18.05.2011 Спам
8. Ксюха
Історі супер.....я плакала цілий вечір....

1-10 11-17
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Меню сайту

Міні-чат
200

L♥VE MUSIC

Друзі сайту

Персональний сайт Смолярчук І.О. © 2017 $Smoliarchuk I.O$